страшний — перед Ґовеном. Простий — перед одним; складний, різний, заплутаний — перед другим.
Вибило північ, потім першу годину ранку. Непомітно для себе Ґовен помалу наблизився до вилому.
Пожежа кидала лише невиразний відблиск і згасала. Той відблиск одбивався на височині по той бік вежі, і височину часами було видко, а потім вона знову зникала, коли дим застеляв огонь. Те блимання, то спалахуючи, то перетинаючись раптовою темрявою, надавало всім речам неприродний вигляд і робило вартових у таборі схожими до якихсь потвор. Ґовен, крізь свою задуму неуважно дивився, як дим зникав од полум'я, а полум'я від диму. Те з'являння й зникання світла в нього перед очима мало якусь аналогію із з'являнням і зниканням правди в його розумі.
Зненацька, між двома звоями диму, з пожарища, що вже пригасало, вилетів віхоть і ясно освітив верх височини, вихопивши з темряви червоний силует возу. Ґовен подивився на того воза; навколо нього були вершники у жандарських капелюхах. Йому здалося, що це той самий віз, що він бачив на обрії в Ґешанову підзору трубу перед кількома годинами, в ту хвилину, як заходило сонце. На возі були люди, вони, видко, розвантажували його. Те, що вони здіймали з возу, було, мабуть, важке і часами видавало металевий брязкіт; важко було сказати, що це таке; воно скидалося на зруб; двоє людей зняли з возу і поклали на землю короб, що містив у собі, вважаючи на його форму, якусь трикутну річ. Віхоть згас, все знову поринуло в темряву, Ґовен з нерухомим поглядом лишався замислений перед тим, що було там у темряві.
Засвітилися лихтарі, на височині ходили сюди й туди люди, але постаті, що ворушилися, були невиразні, до того ж Ґовенові, що стояв на другім боці рову, внизу, не видко було всього, що діялося на самій височині.
Щось говорили, але слів не можна було розібрати. Часами гучали удари по дереву. Чути було ще якийсь
383
