металевий скрегіт, схожий на брязкіт коси, коли її гострять.
Вибило другу годину.
Ґовен помалу, як той, хто з більшою охотою робив би два кроки вперед і три назад, попрямував до вилому. Коли він наблизився, варта, пізнавши в півтемряві його начальницький обшитий галунами плащ з відлогою, віддала йому належну честь. Ґовен увійшов у приземну залю, обернену в кордегардію. Під склепінням висів лихтар. Він освітлював залю як-раз настільки, що можна було пройти, не наступаючи на ноги постових салдат, що лежали долі на соломі і здебільшого спали.
Вони полягали тут; тут вони билися з ворогами перед кількома годинами; картеча, розсипана під ними на долівці зернами заліза й олива і негаразд виметена, трохи заважала їм спати; але вони були потомлені і спочивали. Ця заля була жахливе місце; тут атакували; тут рикали, вили, скреготали зубами, рубали, вбивали, помирали; багато з межи них полягло мертвими на цій долівці, де вони тепер спали; та солома, що була їм за постелю, всмоктувала кров їхніх товаришів. Тепер все це було скінчено, кров висохла, шаблі витерли, мерці мертві; а вони, вони спокійно спали. Така війна. А втім, рано чи пізно, все в світі засне тим самим сном.
Коли увійшов Ґовен, дехто з тих, що спали, позхоплювалися, між ними й офіцер, що командував постом. Ґовен показав йому на двері темниці.
— Відчиніть мені, — сказав він.
Засуви відсунули, двері розчинилися.
Ґовен увійшов у темницю.
Двері знову зачинилися за ним.
