— Маю. І то великого. Хіба ж бувають без пана.
— Де ж він?
— Я не знаю. Він виїхав з цього краю. Він зветься пан маркіз де Лантенак, віконт де Фонтеней, принц у Бретанії; він пан Семи-Лісів. Я його ніколи не бачив, однак же він мій господар.
— А як би ти його забачив, то ти б його слухався?
— Звичайно. Я був би поганин, коли-б не слухався його! Треба слухатися бога та ще короля, що все одно, що бог, та ще пана, що все одно, що король. Але це все не те, ви забили мого брата, а мені треба забити вас.
Старий відповів:
— Ну, що-ж, я забив твого брата, то й добре зробив.
Матрос стиснув пістолета в руці.
— Ну, — сказав він.
— Нехай так, — сказав старий.
І спокійно додав:
— Де ж священик?
Матрос глянув, на нього.
— Священик?
— Еге ж, священик. Я дав братові священика. А ти повинен дати мені.
— Я його не маю, — сказав матрос.
І додав:
— Хіба-ж бувають священики серед моря?
Чути було конвульсивні вибухи битви все далі й далі.
— Ті, що там умирають, мають свого священика, — сказав старий.
— То правда, — прошепотів матрос. — Вони мають пан-отця.
Старий казав далі:
— Ти губиш мою душу, а то не марниця.
Матрос похилив замислено голову.
— А гублячи мою душу, — провадив старий, — ти
76