ліяк, стоїть товстий каштан. Ти там спинишся. Там ти не побачиш нікого.
— А однак, там хтось буде. Я знаю.
— Ти гукнеш. Чи ти вмієш гукати?
Гальмало надув щоки, повернувся до моря і залунало совине «Гу-гу».
Неначе воно йшло з глибини темряви. Було воно подібне до справжнього й зловісне.
— Добре, — сказав старий. — Умієш.
Він простяг до Гальмало зеленого шовкового банта.
— Це мій начальницький знак. Візьми його. Дарма, що ще ніхто не знає мого імени. Досить цього знаку. Лілею вишила королева в Тампльській в'язниці.
Гальмало став на одно коліно. Він узяв, тремтячи, банта з лілеєю і наблизив до нього уста; потім спинився, немов злякавшись того поцілунку, і спитав.
— Чи мені можна?
— Можна, бо ти ж цілуєш хреста.
Гальмало поцілував лілею.
— Встань, — сказав старий.
Гальмало підвівся й сховав стяжку на грудях.
Старий казав:
— Слухай добре. Ось наказ: «Повстаньте. Жодного милосердя». Отже на краю Сен-Обенського лісу ти гукнеш. Гукнеш тричі. За третім разом ти побачиш, що з землі вийде чоловік.
— З дірки під деревами. Я знаю.
— Цей чоловік, то — Планшеноль, його звуть також Королевим Серцем. Покажеш йому цю стяжку. Він зрозуміє. Далі підеш, якими собі здумаєш шляхами, до лісу Астіле; там ти знайдеш кривого чоловіка, прозваного Мускетоном, він нікого не милує. Ти йому скажеш, що я його люблю та щоб він розворушив свої парафії. Дал пдеш до Куебонського лісу, що за льє від Плоермелю. Гукнеш по совиному; вийде з дірки чоловік, то пан Тюоль, плоермельський сенешаль, він з того, що то називають установчими зборами, але з до-
82
