тирьох камінів, що були з чотирьох боків стовпа, сперся спиною на стовпа й почав роздивлятися на ту, ніби, географічну карту, що він мав у себе під ногами. Здавалося, що він шукає дорогу в колись відомій йому країні. В цьому широкому краєвиді, невиразному від присмерку, лише обрій був виразний, чорний на білому небі.
Видко було гурти дахів у одинадцяти замках і селах; можна було роздивитися за скілька льє дзвіниці по всьому березі; вони були дуже високі, щоб їх могли бачити при потребі люди з моря.
За скілька хвилин, старий, здавалося, знайшов у тій ясній темряві те, що шукав; його погляд спинився на купі дерев, мурів і дахів ледве помітній посеред долини й лісів, то був хутір; він хитнув головою так, як людина, що задоволено сам собі думає: «Це там». І він почав малювати пальцем у повітрі начерк шляху через кущі та поля. Від часу до часу він роздивлявся якусь нефоремну й мало помітну річ, що маяла по-над домом головного хутірського будинку, і неначе сам у себе питався: «що воно таке?» Було воно безбарвне й невиразне, через пізню пору; воно було не флюгер, бо маяло, і не було жодної причини для того, щоб то був прапор.
Він був утомлений, він охоче лишився сидіти на тому камені, де сів, і він дозволив собі поринути в те непевне забуття, що дає втомленій людині перша хвилина відпочинку.
Є така пора доби, що її можна назвати відсутністю звуків, то пора тиха, пора вечірня. Була як-раз та пора. Він насолоджувався з неї, він роздивлявся, він слухав, — що? спокій. Навіть жорстокі люди мають свою хвилину меланхолії. Раптом цей спокій не стурбували, але підкреслили голоси людей, що переходили. То були жіночі й дитячі голоси. Буває часом в тих голосах дзвіночках несподівана радість. За кущами не було видко того гуртка; звідки йшли голоси, але той гурток
90
