ішов по-під дюною до долини й лісу. Ті голоси, ясні й свіжі, доходили до замисленого старого. Вони лунали так близько, що він чув усе до останнього слова.
Один жіночий голос казав:
— Ходімо швидче, Флешарко. Чи це сюдою?
— Ні, тудою.
І розмова далі велася між двома голосами, одним голосним, а другим боязким.
— Як ви називаєте той хутір, що ми живемо в ньому тепер?
— Л'ерб-ан-Пайль.
— Чи ще далеко до нього?
— Ще за добру чверть години.
— Ходімо швидче їсти юшку.
— То правда, що ми спізнилися.
— Треба бігти. Але ваші дітлахи потомилися. Нас лише дві жінки, не можемо ж ми нести трьох дітей. Та ви ж і несете вже одно. Чисте оливо. Хоч ви й одлучили її тую ненажеру, однак увесь час несете на руках. Погана звичка. Нехай воно йде. А, тим гірше, юшка прохолоне.
— Ах, які ви мені дали хороші черевики! Зовсім неначе на мене зроблені.
— Так краще, ніж іти босоніж.
— Та швидче бо, Рене-Жане.
— Ото ж він нас запізнив. Йому треба розмовляти зо всіма маленькими селяночками, що зустрінуться. Зараз пізнати хлопця.
— Боже мій, йому ж п'ять років.
— А ну, скажи-но, Рене-Жане, чого ти розмовляв з тою малою в селі?
Дитячий, видко хлоп'ячий, голос відповів:
— Бо я її знаю.
Жінка спитала:
— Отакої! Ти її знаєш?
— А вже-ж, — відповів хлопчик, — вона мені давала звірючок сьогодні вранці.
91
