— Оце так! — покликнула жінка, — ми тут всього три дні, воно мале, як кулак, а вже має любку!
Голоси віддалилися. Усе замовкло.
Старий сидів нерухомо. Він не думав, ледве чи й гадав про що. Навколо нього все було спокій, оспалість, довірливість, самотність. Ще був ясний день на дюні, сливе ніч у долині й зовсім ніч у лісах. Місяць випливав на сході. Скілька зірок проколювали бліду блакить у зеніті. Цей чоловік, дарма, що захоплювався жорстокими справами, поринув у невимовній лагідності безконечности. Він почував, що в ньому сходить темна зоря, надія, як що слово надія можна прикласти до сподівання громадянської війни. В ту хвилину йому здавалося, що як він вийшов з того моря, що було таке невблагане, і ступив на землю, то всяка небезпека зникла. Ніхто не знав його імени, він був сам один, загублений для ворогів, без сліду за собою, бо на морській поверхні ні що не затримується, схований, невідомий, ніхто його навіть не підозріває. Він почував якесь найвище заспокоєння. Ще трохи і він був би заснув.
Та глибока тиша на землі й на небі дивно чарувала цього чоловіка, обхопленого всередині й зокола такими турботами.
Чути було тільки вітер, що віяв з моря; але вітер шумить безнастанно одним тягом і то вже неначе й не гомін, так до нього звикаєш.
Раптом старий підвівся.
Його увага зненацька збудилася; він дивився на обрій. Щось надало особливої пильности його поглядові.
Він дивився на дзвіницю в Кормерей, що була проти
92
