дійти, та від вітру з моря, що віяв з протилежного боку й заносив усі земні звуки геть за обрій.
Нічого зловіснішого не могло бути, як ті несамовиті дзвони, що кликали зо всіх боків, і в той же час тиша.
Старий дивився й слухав.
Він не чув дзвону на сполох, а він його бачив. Бачити дзвоніння на сполох — дивне почуття.
На кого ті дзвони гнівалися?
Проти кого дзвонили?
Безперечно когось оточували.
Кого-ж?
Цей сталевий чоловік здригнувся.
Не може бути, щоб його. Не могли вгадати, що він прибув. Неможливо, щоб представників Конвенту вже повідомили; він тільки що ступив на беріг. Корвет напевне так потонув, що ні одна людина не врятувалася. Та й на корветі-ж, окрім Буабертело та Ля В'євіля, ніхто не знав його імени.
Дзвіниці все провадили свою дику гру. Він дивився на них і несвідомо лічив, а його думка, переходячи від одного здогаду до иншого, дістала того хвилювання, що надає чергування глибокої безпечности зі страшною непевністю. Однак те дзвоніня на гвалт можна було з'ясувати багатьома способами, і він врешті заспокоївся, знов сказавши до себе: — У всякім разі ніхто не знає, що я прибув і ніхто не знає мого імени.
Від скількох хвилин стало чути легеньке шарудіння над ним і позад його. Те шарудіння було подібне до шелесту на дереві. Спочатку старий не зважав на нього;
94