тани, шкурятяні ґетри, голі коліна, довге волосся, деякі мали лютий вираз, всі мали простодушний погляд.
Один чоловік, молодий і вродливий, пройшов між тими людьми, що стояли навколюшках, і великими кроками зійшов на горб до маркіза. Той чоловік, як і селяни, мав капелюха з піднесеними крисами та з білою кокардою і шкурятяну одежу, але в нього були білі руки й тонка сорочка і поверх куцини він мав білий шовковий шарф, а на ньому висіла шпада з позолоченим держалном.
Зійшовши на верх, він скинув капелюха, зняв свого шарфа, став на одне коліно, подав маркізові шарфа та шпаду й сказав:
— Ми вас шукали справді; ми вас знайшли. Ось начальницька шпада. Ці люди тепер ваші. Я був у них за начальника. Тепер я маю вище становище, я ваш салдат. Прийміть нашу пошану, монсеньйоре. Дайте накази, пане генерале.
Тоді він подав знак і ті люди, що несли трьохбарвного прапора вийшли з лісу. Вони зійшли до маркіза й поклали прапора йому до ніг. То був той прапор, що він бачив крізь дерева.
— Пане, генерале, — заговорив той молодий чоловік, що дав йому шарфа й шпаду, — цього прапора ми тільки що взяли від синіх, що були на фермі Ерб-ан-Пайль. Монсеньйоре, я звуся Ґавар. Я належав маркізові ля Руарі.
— Гаразд, — сказав маркіз.
І, спокійний та поважний, він надягнув шарфа.
Потім витяг шпаду й, вимахуючи нею над головою, гукнув:
— Станьте! Хай живе король!
Всі підвелися.
І в лісі залунали несамовиті й звитяжні вигуки: — Хай живе король! Хай живе наш маркіз! Хай живе Лянтенак!
Маркіз вдався до Ґавара:
108
