між двома бестіями, з яких обі рівно сильні, рівно жорстокі й рівно невмолимі. Ця одна ява тут підноситься до висот психольоґічного малюнку, — це одна з тих, зрештою не надто численних драматичних картин у всіх драмах В. Гюґа, де поетові вдається сотворити не драматичне ігрище, тільки потрясаючий момент справжньої траґедії.
Третій акт за те цілком театральний, обчислений з вирахованням передміського антерпреньора на грубі мельодраматичні ефекти (спів монахів, свічі, домовини etc.) і тому найслабший, а з історичного боку — просто наївно сфантазований.
Так коли звернемо пильнішу увагу на цей мельодраматично-театральний характер Гюґової драматики, то порозуміємо з одної сторони те, чому найяркіші ефектами з його штук спершу так гіпнотизували паризьку юрбу, а з другої — чому сьогодня, в епосі, яка психольоґічні основи драми поглибила до найбільших глибин, — драма Гюґа не є навіть на стільки жива, що траґедія Расіна й Корнейля. Треба, правда, признати, що в порівнянні з клясичною драмою, значить із — sit venia verbo! — деспотизмом її правил, у Гюґа більше внутрішньої волі, ширший овид життя й подекуди глибша звязь між суспільністю й одиницею, хоч народ як такий не виведений Гюґом все таки ніде на лад, достойний середовища великої французької революції.
