тієї фатальної спадщини, яка чипляється иноді до історичних імен. Щасливий. Тобі байдуже, що діялось, що діється, аби вистарчало людей для війни, а жінок для втіхи. Навіщо тобі історії родин і міст, тобі, дитині прапору, що не має ні родини, ні міста? Бачиш, Дженаро, для нас то инча річ. Ми мусимо цікавитись траґічними подіями нашого часу. Наші батьки й матері звязані були з тими траґедіями і майже всі наші родини іще досі ллють кров. — Розкажи нам, що ти знаєш, Джепо.
ДЖЕНАРО (кидається у фотелю в стані людини, що хоче спати). Ви збудите мене, коли Джепо скінчить.
ДЖЕПО. Отже. Це у тисяча чотириста девяносто…
ГЮБЕТА (у кутку сцени). Девяносто сьомому.
ДЖЕПО. Так. Девяносто сьомому. Однієї визначної ночи з середи на четвер…
ГЮБЕТА. Ні. З вівторка на середу.
ДЖЕПО. Маєте рацію. — Так от цієї ночи один човнарь перевізник на Тібрі, що доглядав свій крам, лежачи в човні коло берега, побачив щось страшне. Це було трохи нижче церкви святого Єроніма. Могло бути коло пяти годин ранку. Перевізник зауважив у темряві двох людей, що йшли дорогою ліворуч од церкви якось неупевнено, неспокійно; через який час за ними виникло ще двоє других, а потім ще троє: сім усіх разом. Тільки один з них їхав
