ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ (стуливши руки і майже навколюшках теред Дженаро). О, Боже милосердний. Нехай йому на долю припаде стільки щастя, скільки мені горя. (Вона цілує Дженаро у чоло; той раптом підводиться.)
ДЖЕНАРО (схопивши обидві руки Люкреції). Поцілунок! Жінка! Слово чести, сіньора, як-би ви були королева, а я поет, то це була-б дійсно пригода на смак Алена Шартье, французького віршотвора. Але я не знаю, хто ви, я-ж — тільки солдат.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Лишіть мене, сіньоре Дженаро!
ДЖЕНАРО. О, ні, сіньоро!
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Хтось іде! (Вона тікає, Дженаро слідом за нею.)
ДЖЕПО (виходячи з протилежного боку). Що то за образ? Це вона? Це венеційська жінка? — Гей, Мафіо!
МАФІО. Що там?
ДЖЕПО. Я повідаю тобі небувалу зустріч. (Говорить тихо на вухо до Мафіо.)
МАФІО. Ти певен у тім?
ДЖЕПО. Так як у тім, що ми тут у палаці Барбаріґо, а не в палаці Лабія.
МАФІО. Вона залицялась зараз до Дженаро?
