ДЖЕНАРО (прикро дивлячись на неї). Сіньоро, хто запевнить мені, що це як-раз не отрута?
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ (падає безвладно у фотелю). О, Боже мій! Боже мій!
ДЖЕНАРО. Чи ви не зветеся Люкреція Борджія? Чи ви думаєте, я не чув про Баязетового брата? Я трохи знаю історію. Його також запевнили, що він отруєний Карлом VIII і дали йому проти-отруту, від якої він умер. І та рука, що дала йому проти-отруту, ось вона держить цей слоїчок. І ті вуста, що умовляли його випити, ось вони говорять до мене!
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Нещасна я жінка!
ДЖЕНАРО. Слухайте, сіньоро. Я не обдурюю себе вашими уявами кохання. У вас якісь злочинні наміри до мене. Це очевидно. Ви мабудь знаєте, хто я. Дивіться, на вашому лиці можна бачити в цю мить, що ви знаєте про те й чомусь нізащо не схочете сказати того. Ваша родина повинна знати мою родину й може в цю саму хвилину, коли ви намірились отруїти мене, ви хочете помститися не на мені, а на моїй матері.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Ваша мати, Дженаро! може ви уявляєте її собі не такою, як вона є. Щом-б ви сказали, як-би знали її злочинною жінкою, як от я?
ДЖЕНАРО. Не огуджуйте її. О, ні! моя мати не та жінка, що ви, сіньоро Люкреціє! О! я почуваю її в моїм серці й гадаю, що вона така,
