як вона є; її образ тут зі мною; я не любив-би її так, як люблю, як-би вона не була достойна мене; серце сина не помиляється. Я-б ненавидів її, як-би вона була похожа на вас. Але-ж ні, ні. Щось голосно говорить мені, що моя мати не з тих розпутниць і отруйниць, як ви, красуні нашого часу. О, Боже, я цілком певен, що коли істнує на світі безпорочна, добродійна, свята жінка, то це моя мати! О, вона тільки така. Ви мабуть знаєте її, сіньоро Люкреціє, й ви не перечитимете мені!
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Ні, цеї жінки, цеї матері, я не знаю, Дженаро!
ДЖЕНАРО. Але перед ким я говорю все це? Що вам, Люкреції Борджія, горе чи радости матері? Ви ніколи не мали дітей, як кажуть, і то ваше щастя. Бо знайте, що ваші діти зріклися-б вас, сіньоро. Який-би, покинутий небом, схотів такої матері? Бути сином Люкреції Борджія! Звати матірю Люкрецію Борджія! О!
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Дженаро! Ви отруєні. Герцоґ гадає, що ви мертвий, і може вернутись кожної хвилини; мені треба думати тільки про ваш рятунок, але ви говорите мені такі страшні речі, що я стою як скамяніла і слухаю їх.
ДЖЕНАРО. Сіньоро…
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Кінчаймо. Давіть, топчіть мене вашим презирством; але ви отруєні; випийте це зараз-же!
