Схилившись о вікно сиджу́ я в час вечірний,
І зір мій мчить в простір глухий, мрачний, безмірний;
І думи в світ летять, в хатки низькі й палати,
Як буде мир Христа рожденного витати.
Бо вечір се святий; палає світло всюди,
І огник радости у кождій тлїє груди!
„Ось вісїмнацять сот вісїмдесять три лїта,
Як Той родивсь, що став учитель, світло світа,
Що за слова любви умер на хрестнім древі,
За правду завіщав усїм вінцї терневі!
І справджує ся Твій завіт болющий, Христе!
Чи в світї виросло любви насїнє чисте,
Що сїяв Ти, — чи став щасливший, красший він,
Не знаю; тілько те остало ся без змін,
Що за кровавий труд заплатою єсть голод,
Що волю й до тепер бє самоволї молот,
Що гонять за любов, за правду висмівають,
Що втїшнії сумних, голодних ситі лають!“
Оттак у самотї я ду́мав; в тьмі кімнати
Так сумно, важко тут те свято зустрічати
Без слова любого, без друга і без роду;
Я рад був з каменем на шиї скочить в воду.
А в тім нараз — се що заблисло в моїй хатї,
Мов сонїчко зійшло і блиски ллє богаті?
