Мій зір ослїпленний схилив ся в низ в тій хвили, —
А в тім почув ся звук так нїжний, чистий, милий,
Що мов роса свята на серце впав зболїле:
„Не вже-ж ко мнї любов тобі вже надоїла?“
Я зір підняв — і глянь: в надземній красотї
Стояла женщина — не в сріблї-золотї,
А в простім, хоч зовсїм не вбогім, чистім строю,
З лицем осяяним здоровлєм і красою,
І з мисли виразом могучим на чолї,
І з оком, що пройма́ глуб серця і цїлі
Простори земнії обнять здаєть ся в силї.
„Хто ти?“ — промовив я. — „Слова твої так милі,
Знайомий так твій вид і голос серцю близький, —
Та чи любить тебе я не за надто низький?“
„Нї ти, анї нїхто менї по роду рідний,
Коли любить мене не стане сам негідний.
Та нинї свято; всї веселі, як хто може, —
То й прикро думать так на самотї, небоже.
О, знаю й я той біль! Недавно сумувала
І я так в самотї, відрадоньки не мала.
Хоч я між се́страми, як бачиш, не послїдна
Красою й розумом, — та щож, тому́, що бідна,
То й власний рід мене цуравсь, — і много-много
Днїв так сидїла я серед плачу гіркого…
Та днесь не ті часи, — сьогоднї й я вже маю
Коханую рідню, — і днесь її збираю
На братнїй пир. Ходи! І тиж рідня менї!“
І понеслись ми враз на крилах херувима,
І став весь руський край у нас перед очима,
Широкий, килимом укритий снїговим,
І небо яснеє зоріло ся над ним.
„Отсе рідня моя! Отсе моя держава,
Мої терпіня всї, моя будучність, слава:
