Днїстер, Днїпро і Дон, Бескиди і Кавказ,
Отсе, сини мої, мій чудний рай — для вас!
Любіть, любіть його! Судьби сповнить ся доля,
І швидко власть чужа пропаде з сего поля!
Не стане тих, що днесь на вас наругу зводять,
І щезне сила їх, мов мгли нічні проходять.“
І повела́ мене вона в сїльськії хати.
„Ходїм народови з тим святом щедрувати!“
Де стріне біль, нужду, там і потїху лишить;
Де плач, риданє, жаль — гіркії сльози вти́шить;
Де чути звук пісень, там в серцях нехолодних
Розбудить жаль, любов до вбогих і голодних.
І за її слїдом меншає горе всюди,
Росте надїя, сил більшіє в кождій груди.
„Ходїм до па́стирів народа!“ — знов сказала,
В віконця яснії попівські заглядала.
І наче той звінок вечірньою порою
Так клич її лунав, мов поклик той до бою:
„Ставайте дружно всї і згідно всї і сміло, —
Бо ваших рук важке, святе чекає дїло!
Ви сіль сеї землї! Як звітріє вона, —
То чим посолять хлїб із но́вого зерна́?“
І дальше ми в міста́ летїли між варстати,
Де тїсно, вохко, де в день сонця не видати;
І в школи, де то й ум і злуда в парі блудять;
В палати судові, де правду й кривду судять;
В варстати духові, де з слова із живого
Оружіє кують для чесноти й для злого.
І скрізь її слова гули́ як крик сумлїня,
То радість родячи, то муки і терпіня.
І довго, довго так по кра́ю ми лїтали,
Надїї співом ми схід сонця привитали.
Тодї всміхнувши ся вона рекла до мене:
„Чи ще тобі житє таке тяжке й нужденне?
