продати буду, а самому іти на аренду, — журив ся Кудлич.
— Сорочковський не з тих; ти з ним гандлюєш не від нинї; лиш би тобі до него вибрати ся, попросити, можеби й спустив що.
— Годї вибирати ся з порожнини руками, треба конче кілька ринських дати, я знаю старого; може перед Різдвом продам кожухи, то тогди!
Стара потїшала чоловіка, як могла, розраджувала та розмавляла, а сама гризла ся; і не їла і по ночах не спала, лише сьвітила сьвічку перед старим, на великій, тяжкій дошцї розмальованим сьв. от. Николаєм, на якого поміч дуже уповала, та молила ся тихенько.
— Стара!… бій ся Бога! — нераз з просоня обзивав ся Михайло — чому не спиш? буде вже тих молитов та зітханя!… здоровлю шкодиш; — тям на дїти!
— Цить, — я от що йно пробудила ся! — заспокоювала чоловіка.
— Не говори! — я чую, від коли!
— І ти не спав?
От так обоє побивали ся, як риби об лїд, роздумуючи над своєю щербатою долею, потїшаючи одно другого.
На зимового сьв. о. Николая у містї ярмарок. Старий Кудлич з синами, з жіккою і донькою довгими вечерами слїпав над виправленими, баранячими скірами; примірював, краяв, прикладав одно до другого та зігнутий як дуга шив цїлими днями й ночами. Сини і доньки при роботї співали, сьміяли ся, розповідали собі всяку всячину, часом і Михайло затягне старим, храпливим, підорваним голосом, бо чоловік не з леду
