Кудличу як на тичцї, хотяй ще в лїтї не міг Михайло добре запняти долїшних на нїй двох пентельок та припоясував їх тілько широким, шовковим, ще прадїдівським поясом. Перед самими Великодними сьвятами здибав Кудлич у містї карбівника пана Сорочковського.
— Що там Грицю чувати? запитав ся — вибирав ся я до вас та якось не міг.
— Нема до кого! — відповів карбівник.
— Чому?
— Бо старий пан небіщик!
— Та коли умер? як? довго слабував? з якимсь дивним несупокоєм питав ся Кудлич карбівника.
— Недовго; все через дїти. Приїхав панич і панна з міста; старий був собі скупий, а дїти: „гроший тай гроший“; щось посперечали ся. Тому дві недїлї у саме полудне старий пан вийшов лихий з комнати, казав як звичайно осїдлати собі коня, вивести з стайнї, сїв на него і поїхав до лїса, до робітників, що робили ґонти. Не минула і година, як кінь сам без пана прилетїв на подвірє. Пани настрашили ся, двораки розбрили ся по лїсї і знайшли старого ще живим у Чорнім потоцї з поторощеною ногою і рукою.
— І на тото помер?
— Умер; нїчого не помогли лїки.
Тота невесела вістка до решти зломала Кудлича. Михайло знав добре, що з старим Сорочковським ще пів біди, як не випросить ся то вимолить, щоби підождав та не тис за гроші, аж доробить ся; таж панисько нераз уже ждав по кілька лїт на гроші за пібраний товар, коли торговля недописала Кудличови. Однак що зроблять з Кудличом спадкоємцї, того відгадати тяжко.
