а перед єго очи налазив чорний образ будучого житя в чужій маленькій та тїсній хатї.
Так зійшло аж до зелених сьвят. Люди у містї радїли весною; деякі вже давно оборали та обсїяли невеличкі, довгі, вузенькі нивки, що наче шнурочки протягали ся нитками, підбігаючи під горбки. Дехто зачав вже ходити на суницї та гриби до недалекого міського лїса, що зараз за містом розстелив ся по обох берегах глубокого яру зеленою плахтою. А Микола тим часом діставав з самбірського суду розличного рода папери: візваня, поданя, скарги та Бог зна ще що. Він ховав все тото за старий обрав сьв. Николая.
— Чому не стаєте на терміни? питали ся сусїди…
— Чого?
— Як то чого? кажіть, що се не ви зичили, а ваш батько!
— А чиж се що поможе? чи довг дарують? Зрештою, щоби я незнать що і як говорив, панське все буде на верха! шкода ходу!
— То бодай з довгу щось опустять!
— Опустять?… Нехай і так. Але чи я нинї зміг би віддати хоч сотку, а щож казати доперва о півтора тисячцї? — говорив зажурений Микола.
Щож з того? однак треба таки бороти ся та відгризати, бо люди не будуть питати, що ви бідні!
— І на що здасть ся моя оборона?… так з нею, як без неї!
— Говоріть, що хочете, але таки треба щось радити!
— Нема иншої ради: най молодий Сорочковський робить зі мною, що хоче; видить Бог добре, що я нинї не в силї довгу віддати; — змилосердить ся,
