На тоті слова Стефаньо чим боржій кинув ся убирати: обмив ся, причесав волосє і за хвилину стояв готовий в дорогу. Єго дїточе серце рвало ся, щоби молоді очи налюбувати та розбавити сьвіжими та гарними образами зелених гір, відблеском ясної смуги Днїстрової води, що наче посріблена гадюка швиденько несе ся широким руслом помежи гори, лишаючи за собою широкі, каменисті ріни, дорослі десь-не-десь корчами ялівцю, терня та дикої рожі.
Коли Микола з сином, поснїдавши, вийшов на двір, було так гарно, що аж серце живійше било у грудях; весняне, сьвіже, наповнене пахощами повітрє вливало ся у груди; — чар весни обхопив цїлу землю, обсипавши дерева, листє, траву, зела, билини та квіти ранною росою, купаючи в повени сьвіта верхи гір та просторі лїси, розливаючи по гаях, садах та лїсах чарівну пісню дрібних пташенят.
Микола і Стефаньо скоренько лишили за собою місто, перебрили Днїстер і пустили ся крутою стежкою під гору зарослу зеленим, чатинним лїсом. Долї потоком на самім склонї гори розложило ся невеличке гірське село, серед якого з помежи купочки зелених дерев виглядала бляшана копула невеличкої, старої церковцї. Крівлї хат димили ся димом; — по селї розлягав ся гамір змішаний з блеканєм овець та ревом рогатої худоби.
Микола ішов борзо не обзираючи ся позасебе, а за ним скоренько дриботїв Стефаньо. Хлопчина по дорозї микав зїлє, зазирав попід корчі за птахами, заслухував ся у дзїботанє пташенят та від часу до часу споглядав з гори поза себе в долину на ріку, село та лїси, що розложили ся довгого плахтою поза ними.
