— А як?!
— Жди, жди, аж наскучить ся.
— Та бо я з далека, у мене нема часу богато!
— Що з того?! — у пана свої дїла, було не йти!
В тій хвилї зі двора вилетїв в червоній лїбериї молодий льокай з двома скляними карафками по воду і пустив ся іти біля Кудлича.
— Мой! — озвав ся до льокая старий — вони хотять до пана — вказуючи на Миколу сказав старий — можна?!
— Та де можна! — у пана гостї, виж прецїнь добре знаєте, чого питаєтесь! — навіть, панцю, не ждїть — звертаючи ся до Миколи сказав льокай — пан нинї ще з жінкою виїзджає і не верне може і за два місяцї. Менї наказав остро нїкого не пускати до двора.
— Та бо я — хотїв говорити Микола.
— Ет що там, я не маю часу! — сказав льокай, махнув рукою тай пішов дальше.
Уже сонце геть скотило ся в долину, а Микола з Стефаньом стояли ще за брамою та ждали хвилї, коли би могли бодай кілька слів проговорити до пана. Однак дарма. Молодий пан з панею перед заходом сонця в новім, хорошім фаєтонї бистрими кіньми виїхав скоренько з двірського подвіря і не глянувши на старосамбірського міщанина, що голодний в найбільшій скуцї ждав на него.
Кудлич озлоблений, роздратований та згрижений, стискаючи скринку під пахою поплентав ся з сином до поблизького села, щоби в якій бойківській хатї переночувати.
— Біда убогому! Жди, жди, аж до вечера, голодний і змучений, — а пан і не зиркне оком на тебе!
