— Бій ся Бога! три лїта і слуху про себе не пустив, ми гадали, що вже по тобі, а ти, як медвідь здоровезний. Чому ти не давав знати, де обертаєш ся, тай так довго не вертав?
— Та до чого було вертатись, тай з чим? з голими руками? тепер що инше: призбиралось троха гроша, хотїв би десь у ріднім селї купити кавалок поля тай знов за море, аж не призбираєть ся тільки, щоби хату покласти тай розвести господарство.
Не довше як за місяць Когут знов зачав вибирати ся до Америки.
— Що скажеш жінко — запитав раз своєї жінки Микола — як би і я поїхав з Грицем?
Миколиха лиш сплеснула в долонї і залялась слезами.
— Не тілько сьвіта, що в вікнї — вговорював він єї. — От, як Стефаньо не хотїв би бачити сьвіта і я єго з собою не взяв би, булиб ми нинї може без даху над головою.
Гурток людий стояв на перонї невеличкого зелїзничого двірця. Не весело їм було. Жінки заплакані, мущини з смутком на лици і лиш на силу піддержували будь-тоби веселість. Деякі з них видко було вибирались в далеку дорогу, бо мали узли з шматєм і харчем.
Між иншим був Когут і Микола. Микола тримав за руку Стефаня, а Миколиха сидїла у кутику
