кований біля поруча на покладі і дивився з жалем на свій остров. Аж тепер я почув, який він мені став рідний і дорогий. Як друга моя вітчина. Коли вже зникав мені з очей, я заплакав і мені ставало лекше. В серці родилася слаба надія, побачити ще живими своїх родичів.
Я попращався зі своїм островом 19. грудня 1686 року. Таким чином, я пробув на острові 28 літ, 2 місяці і 19 днів. А з того часу, коли я нерозумний утік від своїх родичів, минало вже 35 літ. Я лишав їх молодим хлопцем, а тепер вертався 54-літним старцем — і ще смів мати надію, що застану їх!
Та Божа ласка велика! Моя подорож до Анґлії була дуже щаслива. Море грало спокійно, небо ясніло. За весь час плавби — а плили ми майже пів року — не було ні одної великої бурі.
Дня 11 червня 1687 року наш корабель причалив до пристані Гель. Я попращався з любим капітаном і вийшов з Пятасем на беріг. Сльози закрутилися мені в очах, я впав і став цілувати рідну землю. Потім встав і мов пяний пішов до свого родинного міста, Йорку. Нікого я не пізнавав з давних знайомих і мене ніхто. Гадали, що приїхав якийсь чужий купець та ще з якимось чоловіком невиданої породи.
Ноги вгиналися підімною, коли я зближався до рідної хати. А побачивши її здалека, я станув,
