може знаєш на це яку раду, мій любий друже?«
— »Рада є! — закликав Джон. — Завтра досвіта вибираємось кораблем до Льондону. Як хочеш, прийди, я попрошу батька, щоби й тебе взяв на корабель, а потім приїдеш назад до Гель«.
— »Гурра!« — закликав я з утіхи і стиснувши друга щиро за руку, пустився бігцем до Йорку, щоби добре виспатися перед дорогою.
Та я не міг заснути. Цілу ніч лежав у ліжку і бився з думками, що робити. Хвилями здавалося мені, що це злочин, лишати батьків і крадьки втікати з дому. Я уявляв собі їх страх і сльози, як мене не буде, і вже рішався, не втікати, але впасти родичам до ніг і покаятися. І тоді ставало мені лекше на серці. Та зараз якийсь другий голос нашіптував мені:
— Рішися! Не будь боягузом! Побачиш світ і людей, а потім вернеш до родичів, які тебе приймуть ще з більшою любовю!..
І цей голос перемагав. І таки переміг....
Досвіта я встав, зібрався і хоча серце краялося мені з жалю, я таки, наче злодій, викрався з хати і втік до Гель. Це було 1 вересня 1651 р. Мав я тоді несповна 19 літ. І це був найнещасливіший день у моїм життю.
Батько Джона запитав мене:
— »А батько позволив тобі їхати зі мною до Льондону?«
Я збентежився, почервонів, але зараз рішився і сказав:
»Так! Позволив!«
Тоді збрехав я перший раз у життю. Та коли
