1. вересня 1659 року, саме у 8 літ від того дня, коли я всів на корабель у пристані Гель. Тепер мав я вже майже 27 літ.
Страшна була наша плавба. Правда — дванайцять днів плили ми просто на схід, в сторону Африки, і сприяла нам прекрасна погода. Але на тринайцятий звіявся страшенний вихор і кинув нашим кораблем в бік та поніс його в зовсім иншім напрямі. І так плили ми, гнані вітром, навмання, других дванайцять днів. Ми гадали, що туй-туй прийдеться загибати. Троє люда таки тоді згинуло, двох змив водяний вал з покладу, а один умер від пропасниці. Зі мною і капітаном лишилося тепер всіх 11 люда. На 24-тий день нашої плавби капітан корабля при помочі приладів і компасу обчислив, що нас загнало під 12-тий ступінь північної ширини, отже ми плили не до берегів Африки або Европи, але до берегів Ґваяни, на північ від Бразилії, повище Амазонки, а недалеко гирла великої ріки Оріноко. Ми втратили всяку надію на подорож до Африки. Наш корабель ушкодила буря в кількох місцях так, що ми ледво плили. Тож рішилися, поплисти до Західних Індій і просити ратунку на островах, що належали до Анґлії. Ми звернули на північний- захід, щоби дістатися до одного з тих островів. Та доля захотіла інакше.
Тільки що почали ми плисти в тому напрямку, коли це звіялася нова страшна хуртовина й погнала нас в такі сторони і до таких островів, де не ждав би нас ратунок, але певна смерть від людоїдів. Так гнало нас цілий день і ми здалися вже на Божу волю. Нагло — вже над вечір — один з наших моряків закликав несамовито:
