нокою розрадою. — Я почав собі докоряти, що так скоро зневірився у Божу поміч, і взявши кошик, топір і лук зі стрілами вибіг з печери тай по драбинці виліз скоро на скелю.
Як звичайно, так і тепер, мій перший погляд упав на море — і я мало не зімлів з дива! Туж біля берега побачив я щось біле, що колисалося на вітрі — чи це не вітрила?! Правда — чогось пошматовані вони на куски, а головна щогла зломана — алеж це корабель!! Може хто причалив серед бурі, може кого филі загнали, але певно хтось є там живий, коли корабель тримається на воді!
Кинувши й кошик і топір і лук, я без памяти пустився бігти з гори, кричучи що сили, мов божевільний. Я боявся, що той корабель може рушити раптом і відплисти — я не пережив би цеї розпуки! За хвилину станув я на березі — і остовпів та не знав, чи це сон, чи привид у горячці, чи несамовита дійсність. Переді мною — на якого пів кільометра від берега — стоїть той сам корабель, що ним чотири роки виплив я з Бразилії! Звідкиж він тут узявся, коли перед чотирома роками був пропав на моїх очах під водою? Не знаю — але це був той самий корабель, передом звернений до берега, а задом занурений у воді! — Там певно нема живої душі, подумав собі я, але на ньому є ще певно такі речі, що здалисяб мені на цім моїм самітнім царстві.
Море було спокійне. Тож я, ненадумуючись довго, скинув з себе шкіряну одіж і кинувся вплав. За кілька хвилин я був під кораблем і вхопившись звисаючої линви, дістався на поклад. Я захитався
