і я побачив на обрію, як високо в гору стало летіти каміння і попіл тай падало з лоскотом по цілім острові, аж недалеко моєї печери. Я впав на коліна і молився: »Боже, бачу, що тут уже не уйти мені смерти, поручаюся Твоїй волі і прошу о прощення!« І я впав зімлілий на землю.
Коли знову прийшов до свідомости, вже зоріло. Я лежав у болоті, а на мене лив дощ, як з відра. Я ледво піднявся і оглянувся. Довкола було тихо, біля мене не було ні лям, ні папуги. Я поплентався до печери і впав на свою постіль. До мене підбігли мої обі лями, що досі стояли в кутку печери, дрожучи зі страху, — а моя папуга сіла мені на груди і кричала: »Козоньки мої! Овечки мої!…« Я погладив ті милі сотворіння, хотів щось заговорити до них, але мене морив сон, моя рука хапала безсильно, я чув, що мене навістила якась важка слабість. — »Робінзоне, Робінзоне Крузо, що з тобою!« Застогнав я так сам до себе і знову попав у-несвідомість.
Коли я пробудився, вже вечоріло, але по тім гробовім сні я почувся трохи міцнійшим. Вставши з лежанки, я передусім кинувся подивитись, чи не погасла моя ватра при виході з печери. Ах! Вона погасла! І попіл був студений! Я знову опинився без вогню і хто зна, коли його ще добуду! Це поділало на мене так розпучливо, що я кинувся назад на землю і гірко заплакав. Я рішився не вставати вже і не виходити з печери, але ждати вже смерти. Так перележав я до ранку.
Та коли я рано поглянув на голодні лями і на папугу, яка поїла вже всі ягоди, мені зробилося жаль цих любих сотворінь, що були мені оди-
