ніг і хребта. Огнище було ще тепле — і мені прийшла страшна думка до голови: »На острові певно живуть людоїди, тільки, що я їх не бачив!« Але за хвилю я мусів змінити свою думку, бо побачив багато слідів, що йшли від огнища у море і там пропадали. Я глянув на море — і моє серце закамяніло з жаху. Далеко передімною замаячіло кілька човнів, що мов чорні точки маліли й маліли і нарешті зникли, попливши в сторону тих берегів, за якими я так тужив!
Було ясно: дикі приїздили на мій остров з'їдати свої жертви. Вони, робили це певно часто, але я не бачив їх. А що, як вони колись запустяться в глиб острова, побачуть моє збіжа і оселю і прийдуть до печери? Це-ж можливе!
На думку про це я попав у таку розпуку, що став ридати і шаліти з болю й страху. Я бігав, мов несамовитий, сюди й туди, нарешті впав зі сил і, вдаривши собою об якесь дерево, зімлів.
Мов крізь сон почув я якийсь дивний голос і збудився. Голос кликав десь з гори: »Робінзоне! Робінзоне Крузо! Що з тобою сталося?« Ці слова повтарялися раз-пораз. Я слухав і не міг уявити собі: де я і хто мене кличе. Нагло надімною пурхнуло щось крилами і на мене сіла моя — папуга! Аж тепер я пригадав собі все. Чого я зімлів і звідки папуга знала ці слова. Я нераз, сидячи в печері, задумувався над своєю долею і говорив сам до себе: »Робінзоне, Робінзоне Крузо! Що з тобою сталося?…« Вірна птиця переняла ці слова і тепер шукала мене, викрикаючи їх над деревям. Я опамятався трохи, встав і поплентався з папугою в руці до своєї печери. Та я таки заблудив, а тут уже
