море й по острові, чи нема диких. Аж як пересвідчився, що спокійно, тоді виходив з печери на світ, та вже йшов боязко і обережно мов злодій.
Всіми способами старався я забути про те страшне відкриття на піску. Я старався не думати про це, — але думки самі тиснулися мені до голови і недавали спокою. Я не міг про ніщо инше й думати, тільки про диких людоїдів, що їх сліди знайшов на піску, і про небезпеку, яка мені грозить. Не диво, що я вже й не прикладався так до праці і моя господарка стала підупадати. В першій хвилі перестраху я таки навмисне знищив свої засіви і свою літну оселю, щоби дикуни не догадалися, що на острові живе якась людина. Я дбав тільки з дня на день і не робив ніяких припасів, бо втратив надію на спокійне життя, а з тим і охоту до праці.
Але минали дні за днями, дикі не появлялися, було спокійно. Ба, минали місяці і нарешті прийшла слотлива пора року, яка не давала мені вийти з печери. Я терпів голод, бо не мав припасів їжі. Вже тоді я пересвідчився, що ніколи не треба попадати в надмірну розпуку, а найважніше: ніколи не тратити віри в Боже милосердя і не переставати працювати.
