Минали довгі роки за роками — я що дня дивився на море, нічого та нікого не бачив. Я почав поволі успокоюватися і братися до праці. Відбудував літну оселю, засіяв знову лан збіжа, присвоїв більше кіз, придбав собі багато мяся, яке вудив на припас, тай чимало всяких овочів. Головно любив я сушений виноград — його в мене були завжди повні коші.
І так уже забув я майже зовсім про сліди, заперті давно дощами; забув про всі небезпеки і думав спокійно доживати з Богом свойого віку. — Коли це раптом знову, як грім з ясного неба, трапилася несподівана пригода, яка дуже змінила моє дотеперішне життя.
Ішов уже двайцять третий рік мойого побуту на цім острові. Був місяць грудень, а цего місяця на моїм острові найбільша спека. А того року панувала ще особливша жара, так, що я показувався з печери тільки ранком на дві, три години.
Одного такого досвітку я зібрався і, як звичайно, підліз по своій драбині, подивитися, що чувати на морі й на острові. Виставивши голову зза огорожі, я мало не захитався з переляку. На березі моря побачив велике огнище, а біля нього девятеро диких людей. Вони скакали довкола ватри, наче виводили якийсь танок. Та видно, я трапив уже на кінець їхньої забави, бо за хвилю, як море приплило, вони посідали в два човни, що ждали на них в затоці і відплили з великим галасом. Коли вже зникли далеко на обрію, я побіг хильцем на беріг і побачив останки кровавого пиру. Біля горіючого огнища валялися кроваві го-
