на острові і можна сказати, що розбогатіли. Мій Пятась був мені всею потіхою і розрадою. Він бачив, що я вже старіюся і ослабаю на силах. Тож просив, щоби я шанував себе, і виручав мене у всякій роботі. В слотливі дні вже й не пускав мене з домівки, але самий ішов на лови, як було потрібно. А я виходив лише в погідні дні, отак, на прохід, або на лови для приємности, або оглянути наші засіви.
Одного погідного дня щось я нездужав і залишився в печері, а Пятась узяв рушницю і побіг над море, чи не вполює яку птицю, або яку смачну черепаху. Я розмовляв зі своїми лямами, з псом і з папугою, а вона пестилася коло мене. Папуга кричала: »Пятасю! Пятясю! Ти мій брат! Ти мій брат!«, — бо вона чула, як я говорив так нераз до свого Пятася.
Раптом щось зіскочило з гори перед печеру і я вже настрашився та вхопив рушницю в руки. Але на порозі став задиханий Пятась і ледво закликав:
— Ой, пане, пане! Робінзоне! Ой, лихо! Ой, ратуйте!
— Що тобі? — закликав я й собі з острахом і схопився з лежанки! — Що тобі, мій брате?
— Ой, там біля берега одна, дві, три лодки! Одна, дві, три!
Я вгадав, що там шість лодок, бо Пятась числив так, що завжди додавав »один- два-три«. Коли приміром треба було сказати, що в нас є десять помаранч, то він числив трійками так: »Одна — дві — три, одна — дві — три, одна — дві — три, одна!«
