вхопили всі свої рушниці і викотили з укриття гармату та причаїлися за кущами недалеко диких. Я рішився розігнати їх рушницями, а гармати вжити хиба в крайній потребі.
Коли ми добре уставилися, а дикі вже доїдали першу жертву, я підняв рушницю і вистрілив у воздух! На дикунів зробило це страшне вражіння. Вони всі в ту мить попадали на землю, а деякі стали лізти хильцем до човнів. Та по хвилі, коли вони побачили, що ніхто з них не згинув, подумали собі, що це якийсь нешкідливий грім і стали підніматися. Я стрілив у друге! Вони знову збентежилися, але менше, як перше. Деякі відважніші стали підходити в нашу сторону, хотячи певно переконатися, що це за диво — невидимий грім у ясний день.
Не було ради. Треба було стріляти в диких, бо деякі приступили вже до другого звязаного і готовилися вбити і його.
— Пятасю! — шепнув я. — Ціляй у тих перших. — Раз, два, три!
Грюкнули одночасно два вистріли, а в юрбі почулися страшні зойки. Відразу впало вісім дикунів: три вбиті, пять ранених. Пятась поцілив пятьох, а я лише трьох, бо признаюсь, мені тремтіли руки, що вперше стріляли до людей, хоча і з конечности, щоби відучити їх страшного гріха: людоїдства. На дикунів найшов жах. Але вони ще не кидалися втікати, тільки збилися в громаду і щось голосно кричали. Кілька стояло з боку і я казав знову стріляти, але ціляти в тих кількох, бо не хотів убивати багато людей, тай боявся, що можу поцілити й лежачого вязня. Від других стрі-
