Сторінка:Даніель Дефо. Робінзон Крузо (1919).pdf/105

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана
— 106 —

кріпленім замку. Звідси моря не видко, то й за кільканайцять лїт не побачити менї нїякого корабля, за котрим так баную.

Одначе прийшло менї на гадку зробити собі тут лїтне мешканє, де гарною порою буду час проводити. Мають царі лїтнї резиденції, а вельможі вілї, чом би тобі, пане Робінзоне, одинокий володарю сего острова, не побудувати для себе лїтньої палатки!

Загадав, зробив. Настинав я бамбусів, а нагромадивши доволі материялу, виставив хатку, подабаючу вельми на козячу стаю. В землю, вбиті бамбусні жердки, дециметр одна під другої, переплїв я хворостом, а дах укрив листєм бамбуса. Щоби кози та другі зьвірі не дістали ся в середину, загородив я усе густим частоколом. Ся робота стояла мене добрих два тижнї часу.

Крайна вже була пора вертати домів. Бог вість, що діє ся тамки з козами, може не стало їм сїна ,і з голоду позгибали. На сю гадку дрож прошибла цілого... але, хоч з жалем, покинув я чудову долину і пустив ся мерщій до печери. Перед відходом уложив на недалечкім горбку високу купу каміня, щоби місце те здалека відшукати.

Та ледви увійшов я в лїс, коли ось небо затягло ся хмарами, і дощ почав падати. Прийшло ся в дуплї порохнавого дерева шукати захисту перед невгодою. За той час відлупував я порохно, щоби мати дома чим розжегати огонь.

Іно дощ надстав, вийшов я з дупла, та ось найшов ся нараз в прикрім положеню. Сонце заховало ся за хмари, а я геть позабув куди мені іти, а не тямив, відкіля надійшов. Пустив ся отже навманя, але блудив кілька годин даремно по лїсї, а ту вже і ніч запала. Довелось знов на дереві шукати пристановища.

Ся подїя стрівожила мене сильно: в тих гущах можу і тиждень блукати, а за той час дома усе змарнїє. Наконець згадав я, як хтось перед роками менї розказував, що дерева в лїсї звичайно від півночи поростають мохом. Призираю ся пням і справдї! по одну сторону вкриті они густїйше. Позаяк моя печера лежала на полудни, справив ся я в противнім напрямі.

Та минув цїлий день, заки наконець перейшов я лїс. Не дивуйте ся, що моя вандрівка трівала так довго, і не думайте, що бір був так просторий. Нї цїла дорога не взяла і пять миль, але хто не бачив тропікових лїсів, тому годі поняти, як томлячим є похід через їх непробиті гущі. Тим то поволи лиш і з трудом