Сторінка:Даніель Дефо. Робінзон Крузо (1919).pdf/176

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана
— 177 —

— Ах, так — закликав — бачив я вже таку самісеньку.

Де? — питаю з зачудованєм.

— Дома на нашім острові. Одного разу два днї лютувала страшна буря з громами і лискавками. Третього дня рано викинуло море на берег великий човен з білими людьми. Мали бороди й вуса і трохи оружа та не з перунами, а самі шаблюки.

— Скільки їх находило ся на човнї? — поспитав я.

Пятниця думав довго, неначе собі пригадував — відтак закликав:

— Сїмнайцять! так сїмнайцять бородатих білих людий.

— Що-ж стало ся з ними?

— Живуть там, де дім Пятницї — на полудни.

— Чи давно?

— 3 того часу пять разів уже були великі дощі.

Саме тепер минало пять лїт, як морска буря розбила корабель на моїм побережу. Либонь єго осада вратувала ся на човнах ,а втративши серед ночи дорогу, причалила на остров Пятницї.

— Де се? — закликав я счудований — а твої земляки не з’їли білих?

Нї, они їдять іно ворогів, наколи заберуть їх у полон, а білі пособляють їм в борбі з ними.

Сей розказ збентежив мене сильно, і я забажав дібрати ся на остров і побачити нещасних Европейцїв.

— Чи не затямив ти хоч одного слова з їх бесїди?

— О так, вимавляють часто слово Dios.

— Так се Іспанцї, сказав я, на жаль! не Англичани.

Незабаром якось по сїм розговорі зайшли ми на полудневу сторону острова, а станувши на високій горі, побачили в далині на мори сушу.

— Диви ся, Робінзоне! — там моя земля! там моя хата! закликав Пятниця і став плакати.

Зворушене Пятницї подїлало й на мене та зовсім инакше — трівога огорнула мою душу на думку, що ось згадка про вітчину розбудить в товаришу охоту до утечі, тому й порішив я єго розпитати:

— Не правда, що бувбись вельми щасливий, наколи-б позволив я тобі вернути домів?