— Gut! — Чуєте ви, дурні, що каже Кентук, ваш товариш. Тепер я говорю з Білем. Ви, Білю, казали, що добре знаєте своє діло. Чи-ж так? Що ви на це відповісте?
— Закладіть-но ви, Яне, спокійно голову, тоді ви сами милуватиметесь моєю роботою. Я знавець свого діла.
— У вас, Білю, розумна голофа, і ви де-що, видимо, знаєте. Ви знаєте, напр., що коли до двох додати один, то буде три. — Чи-ж не так?
Біль кивнув головою.
— Ви-ж розумієте, здається, що коли у вас дві речі, то не скажете, що то три. Тепер слідкуйте за мною уважно, а я вам поясню. Щоб повісити людину, потрібно на це три речі: по-перше ви повинні мати людину. Гаразд. Скажемо, я й є та сама людина. По-друге ви повинні мати мотуза. Він є у Лафсона. Гаразд. — І, нарешті, по-третє, ви повинні мати, до чого прив'язати того мотуза. Погляньте навкруги себе і знайдіть оцю третю річ, до чого можна було-б прив'язати мотуза. Га? Що ви скажете?
Всі мимоволі озирнулись: навкруги їх простягалась безмежна снігова пустеля. Краєвид був одноманітний, без контрастів і сміливих контурів, похмурий, мовчазний, монотонний: льодом скуте море, спадистий схил берега, тло низьких горбів, — і на все це накинуто снігового — без міри без краю — плаща.
— Ні деревця, ні скель, ні хатини, ані телеграфних стовпів — нічогісінько, — промуркотів Червоний Біль. — Нема нічого порядного, щоб можна було підтягти на відповідну височінь п'ятифутову людину. Я відмовляюсь. — Він сумно кинув погляд на ту частину Янового тіла, що сполучала голову з плечами.
— Киньмо це! — повторив він, звертаючись
