тіла потрібна для короткого і великого напруження; але там, де потрібно довчасне напруження, гладка людина нічого не варта. Витривалости нема там, де є огрядність. От візьміть маленьких, жилавих людей: коли потрібно, вчепиться зубами й повисне, як та голодна собака, що за кістку вхопилась. Куди в біса оті гладуни! вони тут зовсім непридатні.
— Це правда, — перебив Луї Савой. — Я знав одну людину: справжній буйвол. З ним до річки Сульфур-Крік біг худенький чоловік, на ім'я Лон-Мак-Фейн. Ви, мабуть, знаєте Лон-Мак-Фейна, отого маленького ірландця, з рудим волоссям і постійною усмішкою. І ось вони йшли, та й шли; йшли день-у-день, ніч-у-ніч. Гладун зовсім зморився, частенько лягав на сніг. Маленький чоловічок сердився й кричав на нього, як на малу дитину; він штовхав гладуна, підганяв його, і ледве, ледве прибрели вони до моєї хатини. Три дні лежав під моїми ковдрами отой гладун, навіть не вилазив. Та й гладкий же був! Ще зроду не бачив такої огрядної Скво. Жиру-ж у нього був дійсно, як кажете ви, цілий шар.
— То, мабуть, був Аксель Ґундерсон, промовив Принс, — той велетенський скандинавець, що трагічні пригоди потьмарили його смерть. Це справило велике вражіння на інженера копалень. Він, Ґундерсон, лежить десь там… — при цьому він махнув рукою в невизначеному напрямку на таємничий схід.
— Так, це теж була найтовстіша людина з тих, що родом з Солоної Води, — додав Бетліс, — але він виняток із загального правила, бо міг зацькувати оленя. А пригадайте його жінку, Унгу. Вона важила всього 110 фунтів, але ж там було саме м'ясо, і ні крихітки жиру.
