дили усіх: мене, Пасук і собак. Уряд дав мені грошей, бо я був його слугою; дали мені карти земель, що їх ще з роду не бачило людське око, а також різні листи. Листи ці були запечатані, захищені від непогоди. Я мав їх передати на китоловні кораблі в Льодовитому Океані, що застрягли між криг великої ріки Мекензі. Ну, й велика ж ця ріка Мекензі, але все-ж таки нема більшої від Юкона, матери всіх рік.
— Але це все дурниці, бо моє оповідання не стосується ні китоловних кораблів, ні зими серед крижаних гір, перезимованої там, на березі Мекензі. Згодом, на-весні, коли дні подовшали і сніг корою взявся, ми поїхали на південь, Пасук і я, в країну Юкона. Важко було нам мандрувати, але сонце полегчувало нам шлях. Як я вже сказав, країна та була пустельна. Ми мусіли плисти проти води, гребучи то веслами, то жердиною, нарешті дісталися Сорокової Милі.
— Приємно було знову бачити білі обличчя, тому ми окошились на березі. Зима була люта. Темрява й холод насувалися на нас, а з ними й голод. Аґент Компанії видав на кожного їдця по сорок фунтів муки і по двадцять фунтів сала. Бобів не було. Собаки заводили; люди всі страшенно зголодніли, обличчя їм поморщились. Дужі люди підупадали на сили, кволі вмирали. Чимало було серед них і цинготних.
— Одного разу, зібрались ми ввечері у коморі. Дивлячись на порожні полички, ще більше відчували ми порожнечу у шлунках. Розмовляли тихо, при світлі вогню, бо свічки ми відклали для тих, хто ще міг проживотіти до весни.
