Обміркувавши наш стан, ми порішили, щоб один із нас поїхав до Солоної Води сповістити світ про наше горе. Тоді відразу всі звели очі на мене, бо мали мене за досвідченого мандрівника. Сімсот миль до Місії Гейнс, — промовив я, — і кожний цаль цього шляху треба пройти на лижвах. Дайте мені найкращих собак і добрих харчів, то я поїду туди. Пасук теж поїде зі мною.
Всі на це погодились. Але тут підвівся один із них, Довгий Джеф, янкі, широконосий, мускулястий. Почав хвалитися, що теж багато мандрував: вигодуваний на молоці буйволів, змалку вже їздив на лижвах. Він хтів іти зі мною: якщо я загину в дорозі, то він — мовляв — дасть знати у місію.
— Я був ще молодий, і не знав, що-то за люди ті янкі. Звідки ж було мені знати, що той гладун янкі — хвалько, і що янкі, які себе вславили великими вчинками, завжди тримали язик за зубами. Отож узявши найкращих собак і харчів, ми всі троє — Пасук, Довгий Джеф і я — подалися геть.
Я знаю, що багатьом із вас доводилось незайманим снігом утоптувати шлях; працювали ви й жердиною і звикли до крижаних гір. Тим то я й мало говоритиму про нашу працю, — скажу лише, що иноді доводилось проїздити по десять миль у день, а иноді й по тридцять, але здебільшого тільки по десять. Харчів було замало, і вже на початку подорожи ми обмежували собі пайку. Собаки так-сяк пленталися, і на Білій річці, замісць трьох саней, у нас залишилось тільки двоє. А проїхали ми всього лише двісті миль. Старалися використати все: дохлі собаки йшли на споживок живим.
Ні людського сліду, ні клубочка диму не
