бачили ми аж до самого Пелі… Тут я думав розжитися харчами і залишити Довгого Джефа, що скиглив і був уже здорожений, натрудивши собі ноги. Однак, я тут розчарувався. Сам агент був ледве живий: у грудях йому хрипіло, очі блищали; а комора його була порожня. Він нам показав і порожню комору місіонера, і могилу його, камінням закидану, щоб не добулися собаки… В Пелі залишилася ще горстка індійців, та й то старих і малих між них уже не було; ясно, що мало хто доживе до весни. Отак ми з порожніми шлунками й важким серцем поїхали далі. Пів-тисячі миль снігової пустелі ще лежало на нашому шляху до Місії Гайнса, що на березі моря.
Це був час найглибшої темряви, і навіть опівдні сонце не могло підбитися вище лінії небосхилу. Але крижані гори меншали, дорога кращала. Я, що сили, підганяв собак, йшов від ранку до ночи. Я вже казав, що коло Сорокової Милі кожен цаль треба було протоптувати лижвами. А лижви страшенно намуляли нам ноги, аж рани поробилися, і ті рани не заживали. Що день, то біль ставав нестерпучіший. Дійшло до того, що одного ранку Довгий Джеф заплакав, як мала дитина. Я постановив його попереду найлегчих наших саней, щоб лижвами протоптував дорогу, але він, щоб вигідніше було, скинув ті лижви; дорога залишалася не втоптаною, бо він своїми мокасинами робив лише в снігу глибокі діри, куди застрягали собаки й мало ніг собі не калічили. Я сказав йому кілька гострих слів, — і він обіцяв, що не буде, але обіцянку свою порушив. Тоді я шмагнув його батогом; собаки більше не спотикались. Він був немов мала дитина, — і все через те, що мав багато жиру в собі.
