речей. Кожний з них ніс по ковдрі. По ночах вони розкладали вогонь і так, скоцюрбившись, сиділи біля нього, аж до самого ранку. У них було трохи муки, яку розводили теплою водою і тим підживлялись. Чоловік той показав мені вісім філіжанок муки, — це все, що в них було, а за двісті миль було Пелі, де помирали з голоду. Вони ще сказали, що за ними йшов індієць, що вони чесно ділились з ним, але він одстав. Я не йняв віри тому, щоб вони чесно поділились, инакше-б індієць той не відстав від них. Я не міг їм дати харчів. Вони намагались украсти собаку, — була вона найгладкіша, дарма, що худюща, — але я, націлившися револьвером, нагнав їх. Пішли вони наче п'яні, безмежною пустелею, в напрямку до Пелі.
Залишились у мене тоді тільки одні сані й троє собак — самі лише шкура та кості. Як мало дров, то й вогонь не горить, і в хаті холодно. Так було й з нами. Коли немає що їсти, то й мороз сильніше допікає: обличчя нам до того почорніли і повідморожувались, що рідна мати нас не пізнала-би. Ноги були покалічені. Ранком, протоптуючи шлях, я аж потом обливався, щоб не кричати від болю в ногах: так мені муляли лижви.
Пасук не нарікала, а йшла вперед, протоптуючи дорогу. А Довгий Джеф безперестанку гойкотів.
Течія ріки Тридцята Миля була досить швидка. Вона підлизувала лід знизу, і на річці було багато ополонок, щілин. Одного разу ми догнали Джефа, що ранком поїхав уперед, а тепер тут спочивав. Між нами була велика просторінь води, що її він обійшов доріжкою, надто вузенькою для саней. Ми знайшли мостик. Пасук важила дуже мало і пішла перша
