з довгою жердиною, тримаючи її попереду для рівноваги, на випадок, коли провалиться. Але вона була легенька, лижви мала широкі і щасливо перейшла на той бік. Потім покликала собак. Але в них не було ні жердин, ані лижв, і вони всі пішли під лід. Я міцно тримався за задок санковий, аж доки полопали посторонки, й собаки зникли під льодом. На них було трохи м'яса, і я сподівався мати на тиждень їжі, а тепер і це пропало.
Другого ранку я поділив решту харчів на три частини, Довгому Джефові сказав, щоб він або з нами їхав, або відставав, — як йому зручніше, бо ми порожняком підемо швидко. Але той почав нити й скаржитись на біль в ногах, і гостро висловився проти товариства. Нам ноги гірше боліли, ніж йому, бо ми працювали з собаками. Довгий Джеф заприсягнувся, що ладен скоріше вмерти, ніж іти далі. Тоді Пасук взяла хутро, я взяв горщик і сокиру, і ми думали вже йти. Але, поглянувши на Джефову пайку, вона промовила: — Не слід марно витрачати таку добру їжу на це немовля. Краще йому вмерти. — Тоді я, покивавши головою, сказав: — Ні, товариш завжди залишиться товаришем. — Вона нагадала мені про тих людей, що залишились на Сороковій Милі; їх там було багато і вони вартніші, ніж оцей наш сопутник; вони ж звірились на нас і чекають на весні харчів.
Коли я вдруге сказав: — Ні! — вона раптом вихопила в мене з-за пояса револьвера і в одну мить відрядила Довгого Джефа на лоно Авраамове. Я лаяв її за це, докоряв їй, але вона не каялась і не думала каятися, і в душі я почував, що вона права.
Сітка Чарлі на хвилину зупинився і почав
