Невже я повинен поїхати звідци,
А ти, моя любо, залишишся тут?
(Швабська нар. пісня).
Обличчя того, що співав, було ясне, очі веселі. Він нагнувся, долляв трошки води в горщик з вареним бобом, а потім підвівся, взяв головешку й почав відганяти нею собак, що обступили скриньку з харчами й кухонним приладдям. Його очі були блакитні, довге волосся — золотисте, аж радісно було дивитися на його веселе обличчя. Тьмяним рогом світив молодик по-над білою лінією сосон, що під сніговими шапками дрімали, кільцем оточивши табор і немов відділивши його від иншого світу.
Височінь була така ясна й холодна: зірки миготіли, дрижали, тріпотіли. На південному сході бліде, зеленувате світло віщувало, що ось-ось почнеться урочистий бенькет північного сяйва.
На ведмежій шкірі, що правила замісць ліжка, лежало два чоловіки. Під шкірами на снігу був шар соснового гілля, дюймів шість завгрубшки. Ковдри були згорнені. За їхніми плечима для захисту, між двома деревами, під кутом у 45°, нап'ято полотнище. Воно затримувало і відкидало теплове проміння багаття на шкіри.
