Ще одна людина сиділа на санках, що стояли поблизу вогню, і лагодила свої мокасини.
Праворуч була купа мерзлого нарінку і примітивний коливорот: ознака того, що тут щоденно від ранку до вечора працювали, шукаючи золотого піску. Ліворуч сторцем стояло чотири пари лижв: мандруючи пустелею, люди втоптували ними сніг.
Якось чудно залунала зворушлива швабська народня пісня під холодними північними зорями, навіваючи сум на людей, що сиділи коло багаття, відпочиваючи після важкої денної праці. Вона сповнила їм серця глухим болем і тугою, — якимсь прагненням, що нагадує голод: їхні думки полинули ген-ген за пасмо гірське, до країни сонця.
— Зигмунде, замовчте, бійтеся бога! — гукнув хтось із товаришів.
З мукою зціпились його руки; щоб ніхто цього не бачив він заховав їх у бганки ведмежої шкіри, що на ній спочивав.
— А чому-б то, Дейв Верце, мені не співати? — запитав Зигмунд. — Чому не співати, коли серце радіє!
— А тому, що нема на це причин. Поглянь-но, мій друже, навкруги й згадай про ту їжу, що нею ми споганювали наші тіла протягом цих дванацяти місяців, про те, як ми жили, працюючи мов ті тварини.
Почувши ці докори, золотоволосий Зигмунд повів очима навколо, побачив зашершенілих собак, побачив, як парою брався віддих людський.
— А чому-б серцю не радіти? — промовив він і засміявся. — Тут усе гаразд, усе чудове. Що-ж до їжі… — Він зігнув руку й погладив напружені м'язи.
