— Якщо ми жили й працювали, як тварини, то хіба нагорода за це не була царська? Адже кожне відерце дасть нам не менше, як двадцять доларів; то ж шар золота вісім футів завтовшки. Це — новий Клондайк, і ми це знаємо. Ось Джемс Гоз, що лежить поруч вас, знає і не скаржиться. Мовчить і Гічкок. Як та стара баба, лагодить мокасини, і чогось чекає. Лише ви один не вмієте дочекати до остаточної весняної промивки. Тоді ми всі забагатіємо, забагатіємо, як царі, тільки біда, що ви не вмієте чекати. Вас тягне назад до Сп.-Штатів. Мене теж туди вабить, адже я там народився, але-ж я вмію чекати, і чекати не важко, коли бачиш, як золото, що не день, то більше його жовтіє, як олії в олійниці. Ви ж прагнете кращого життя; мов та дитина, плачете за ним. Так ось, чому-ж мені не співати:
Через рік, як виноград поспіє,
Я додому повернусь,
Справимо тоді весілля,
Я до тебе пригорнусь.
Через рік, як виноград поспіє…
Ой, минають швидко дні!
Справимо тоді весілля,
Тільки вірна будь мені.
Собаки наїжились, загарчали й присунулись ближче до вогню. Почулося скрипіння плетяної лижви, зашарудів сніг — немов хтось цукор просівав. Зигмунд, урвавши спів, закляв і шпурнув головешкою в собак. В освітлене коло вступила якась постать, одягнена в хутра. То була індіянка. Вона скинула лижви, одкинула відлогу своєї парки із білячих шкірок і підійшла ближче до вогню. Зигмунд і люди, що сиділи з ним на ведмедячих хутрах привітали її, звичайним гелло. Гічкок навіть трохи по-
