хороба якась опала людину в її власній домівлі, кашлем її заморивши: ротом і ніздрями життя вийшло із легенів.
Так чи инакше грізні сили брали собі жертву. Їм байдуже було, в який спосіб її взяти. Ворожбит-знахур знав, чого прагнуть ті сили, вибирав жертву непомильно. І це було цілком природнє. Смерть приходила різними шляхами: так, чи инакше, то був прояв всемогутньої, незбагненої сили.
Гічкок походив з пізнішої, культурнішої раси. Його традиції були менш конкретні, позбавлені побожного страху.
— Цього не буде, Сіпсу! — сказав він, — ти ще молода, і твоє життя недавно розцвіло. Знахур, — дурень, вибрав не те, що треба. Цього не буде!
Вона, всміхаючись, відповіла.
— Життя не ласкаве з багатьох причин. По-перше створило нас не однаковими: тебе білим, мене — червонотварою. Далі воно схрестило наші шляхи, а тепер розділяє, і ми нічого не можемо вдіяти. Вже раз трапилося так, що боги розгнівались, тоді саме ваші брати прийшли до нашого табору. Іх було троє. Дужі й білі. Вони так само сказали, що жертви не буде. Але їх швидко не стало, і жертву принесено.
Гічкок, кивнувши головою, голосно мовив:
— Чи ж чули ви, товариші? Індійці збираються принести в жертву Сіпсу. Що ви скажете на це?
— Верц і Гоз поглянули один на одного, але нічого не промовили. Зигмунд, нахиливши голову, гладив собаку. Цього пса він привіз з собою з дому і любив за розум.
Його подарувала одна дівчина, яку Зигмунд часто згадував; на грудях у себе він носив її
