медальйон, і це часто надавало йому охоти до співу. Так ото й подарувала йому дівчина собаку, коли вони розлучалися. Він залишив її, а сам подався в північні краї.
— Ну, що ж ви скажете? — знову спитав Гічкок.
— А може це не так серйозно? — розважаючи, відказав Гоз. Може це просто дівчача казка?
— Справа не в цьому!
Оця їхня байдужість страшенно обурила Гічкока.
— Якщо це правда, то яких же заходів ми вживемо?
— Я не вбачаю ані одної причини, щоб нам утручатися у цю справу, — промовив Верц. — Коли це дійсно так, то так воно, мабуть, і повинно бути. Цей нарід звик до цього. Це — їхня релігія, і нам до цього ніякісінького діла. Наше діло — здобувати золото, а потім залишити цю прокляту від бога країну. Тут тільки звірі можуть жити. Ну, а хіба-ж оці чорні чорти далеко відійшли від звірів? Та й до того наше втручання буде зовсім кепською політикою.
— Так це ж те саме, що я кажу, — погодився Гоз. — Нас тут всього чотири чоловіка, та ще ми так далеко від білих людей, мало не за триста миль від Юкона. Що можемо ми вдіяти проти півсотні індійців? — Сваритися з ними ми не можемо, бо доведеться залишити цю країну. А будемо битись, то загинемо. Та й до того ми напали на добре місце, де золота задосить, — що до мене, то я нізащо його не покину.
— І я так само, — додав Верц.
Гічкок нетерпляче обернувся до Зигмунда, що тихенько наспівував:
