Сторінка:Джек Лондон. Бог його батьків (1927).djvu/135

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Через рік, як виноград поспіє,
Я додому повернусь…

— Ось що, Гічкок! — промовив він нарешті: — Що вони кажуть, те й я. Коли шістдесят хлопців порішили на тому, щоб зарізати дівчину, то що ми можемо вдіяти? Наскочать, і з землі нас зітруть. А яка користь з того? Вони все таки з дівчиною зроблять те, що хотять. Не рація йти проти народніх звичаїв, коли не чуєшся на силі.

— Адже в нас сила є! — перепинив його Гічкок; — Четверо білих це однаково, що сотня червоних. А здумайте тільки про дівчину!

Зигмунд, замислившись, гладив собаку.

— Ото ж я й думаю про дівчину. Очі її блакитні, як літнє небо, а сміх її подібний до літньої хвилі, її волосся золотаве, як і моє; коса її з мою руку завтовшки. Вона чекає на мене там далеко, у кращій країні. Вона довго чекала, і я, набравши стільки золота, не можу його покинути тут.

— А мені то соромно було-б глянути в блакитні очі дівчини, згадавши, як через мене загинула дівчина з чорними очима, — глузуючи промовив Гічкок. — Він з природи мав нахил до подвигу і товарискости, не любив обмірковувати й виважувати свої вчинки, бо кохався в дії за для самої дії.

Зигмунд покивав головою.

— Вам, Гічкок, не вдасться довести мене до такого безумства. Ваше божевілля не спокусить мене на божевільний вчинок. Треба все холодно обміркувати, зваживши факти. Я прийшов до цієї країни не для розваги. У цю справу втручатися нам не годиться. Звичайно,