Сторінка:Джек Лондон. Бог його батьків (1927).djvu/136

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

жалко цієї нещасної дівчини, — але ж це звичай її народу, а ми ж випадково тут опинились. — Вони це робили тисячі, тисячі років тому, роблять це й тепер, робитимуть і далі. До того-ж вони не нашої породи, так само й ця дівчина. Отже, я однієї думки з Верцом і Гозом…

Раптом загарчали собаки. Зигмунд урвав, наслухаючи: скрипіли лижви; було їх багато.

Один по одному в освітлене коло вогня вступили індійці, високі, мовчазні, похмурі, одягнені в хутра. Їхні тіні фантастично маячили на снігу. Один із них, знахур, раптом заговорив до Сіпсу якимсь горловим голосом. Иого обличчя було дико розмальовано фарбами; через плече йому висіла справжня вовча шкіра з обвислою хижою мордою і вищіреними, блискучими зубами. Ні слова ніхто не промовив. Індійці теж мовчали. Сіпсу підвелась; одна й друга нога просковзнула у лижву.

— Прощай, мій чоловіче! — промовила вона до Гічкока. Але людина, що сиділа поруч неї на санках, навіть не поглянула, навіть голови не підвела, коли вони всі юрмою пішли, зникаючи в білій лісовій глибині.

Неподібно до инших чоловіків, Гічкок швидко пристосовувався до обставин, але уважав за недоцільне мати будь-які любовні стосунки з жінками Північної Країни. Його широкий космополітизм ніколи не спонукав його до шлюбного життя з місцевими дівчатами. А якби й сталося навпаки, то це не суперечило-б його життьовій філософії. Просто не трапилося такого випадку. Сіпсу? Так, він радий був порозмовляти з нею за багаттям, але не як чоловік з жінкою, а як доросла людина з маленькою дитиною, щоб тугу трохи розвіяти і