Сторінка:Джек Лондон. Бог його батьків (1927).djvu/155

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

чайно кленуть жінок. Але все-ж таки не відставав і летів гарячими слідами Герінгтоновими, звірившися на своє щастя.

На південному сході вже займався день. Обоє — один радіючи, другий сумуючи — дивувалися вчинкові Джой Моліно.

На Сороковій Милі рано вранці всі люди повилазили з-під своїх спальних хутр і висипали на край шляху. Відціля було видно течію Юкона на кілька миль, аж до першого його коліна, звідси через ріку можна було стежити за фінішом біля Форта Кудагі, де, хвилюючись, чекав реєструвач золотих копалень. Трохи осторонь стояла Джой Моліно. Через усім відомі обставини, пожильці Сорокової Милі не турбували її запитаннями. Тому між нею і вузькою санною колією була безлюдна просторінь. Горіли багаття. Навкруги люди, стовпившись, сперечалися, хто переможе; закладались на собак і на золото; найбільше ставили на Вовчого Зуба.

— Їдуть! — пронизливо гукнув хлопчик-індієць, що сидів на вершку сосни.

На Юконі почала манячити якась чорна пляма; за нею раптом з'явилася друга. Раз-у-раз вони більшали, і тоді з'явилися ще инші плями, але на значній відстані. Поволі почали вирізняти собак і людей, що лежали простягшись на санках.

— Вовчий Зуб перед веде! — стиха промовив до Джой поліцейський поручник. Вона всміхнулась у відповідь.

— Ставлю десять проти одного за Герінгтона! — гукнув один із королів Берч-Кріка, витягаючи гаманця.

— Що, багато вам платить королева за службу? — запитала Джой.